En  Ru  Ua
 
 
 
 
 
 
Часопис картографії

 

 

 

 

 


Геодані

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   

УДК 911.3

Пальчук М. В.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Зелені публічні простори Києва: просторово-часова динаміка

      У статті представлено аналіз підходів до визначення поняття «публічний простір». Однією із ключових тез, яку висловлюють дослідники є «затухання публічного життя». Це призводить до подальшої «втрати публічного простору». Найбільш вразливими до «втрати» є зелені публічні простори. З одного боку, це приваблива територія для забудови. З іншого боку, жителі міста надають перевагу заміському житлу. Зі змінами суспільних запитів відбуваються трансформації публічних просторів. Проаналізовано просторово-часову динаміку зелених публічних просторів Києва. За результатами аналізу виявлено ряд трансформаційних процесів. Окреслено подальші напрями досліджень.

      Ключові слова: публічний простір, зелені публічні простори, просторова-часова динаміка, трансформації, парк, сквер, бульвар.

 

      Вступ

      Публічні простори міста – локуси, які дозволяють емпірично дослідити трансформацію системи взаємовідносин спільнота – простір. Трансформації публічних просторів відображають відношення соціуму до простору. Сформований публічний простір у свою чергу впливатиме на формування нових поколінь соціуму.

 

      Постановка проблеми

      Дослідження трансформацій публічних просторів міста дозволяє визначити зміни у моделях поведінки людей, їхні запити щодо міського середовища. Результати дослідження мають не лише теоретичне значення, а й прикладе. Сучасні концепції просторового планування базуються на принципах сталого розвитку та принципу людиноцентричності. Міська політика щодо формування міського середовища, крім нормативно-правових приписів, також повинна базуватись на запитах соціуму. Це можливо забезпечити через інтегроване просторове планування.

      Метою статті є огляд сучасного дискурсу щодо дослідження публічних просторів міст та представлення результатів дослідження зелених публічних просторів Києва.

 

      Аналіз останніх публікацій на цю тему

      Публічні простори є об’єктом дослідження урбаністів (З. Ніл, Е. Орум, Дж. Джакобс, В. Вайт, Я. Гейл), географів (Л. Мак Доуел, Дж. Роуз, Л. Стеелі, Р. Фінчер, С. Марстон, Д. Мітчелла,
К. Мезенцев, М. Мезенцева), соціологів (М. Домош, С. Рудік, Дж. Госса, Л. Лііс). З. Ніл (Zachary Neal), систематизувавши бачення різних авторів сутності поняття «публічний простір», ознак публічності та ключових проблем, у статті «У пошуках спільного: три підходи до публічного простору» («Seeking common ground: three perspectives on public space») [23] виділив три підходи до дослідження публічних просторів: економіко-правовий, соціально-просторовий та політичний. Урбаніст В. Вайт (William H. Whyte) [26], засновник американської організація «Project for Public Spaces», намагався емпірично довести зв'язки між формою і функцією на прикладі міських площ, а потім і інших видів відкритих публічних просторів міст. Р. Сеннетт (Richard Sennett) у книзі «Падіння публічної людини» («The fall of public man») [24] зауважує, що сучасне суспільство перетворило окремі вулиці та площі міст на місця транзиту, замінивши такий публічний простір на «приміське житло» («suburban living rooms»). Це, як правило, породжує наступну проблему: чим менше людей використовують публічні простори, тим менше стимулів у муніципальної влади створювати нові та підтримувати існуючі. А втрата публічних просторів є однією із причин «затухання публічного життя» («a decline in public life») та комунікабельності в суспільстві [25]. Трансформації публічних просторів Києва, зокрема передумови, прояв та їх специфіка представлено у працях К. Мезенцева, Н. Мезенцевої [8; 9; 10; 20].

 

      Виклад результатів дослідження

      З. Ніл систематизував бачення різних авторів сутності поняття «публічний простір», ознак публічності та ключових проблем і виділив три підходи до дослідження публічних просторів: економіко-правовий, соціально-просторовий та політичний [23]. Кожен із зазначених З. Нілом підходів дає можливість висвітлити ту чи іншу сторону публічного простору. Економіко-правовий підхід ставить два питання: що таке публічний простір і хто за нього платить. Таке трактування передбачає дослідження питання правового статусу публічного простору та його фінансового значення для соціально-економічного розвитку міста, підвищення рівня життя його мешканців. Соціально-просторовий підхід основну увагу концентрує на питаннях дизайну та використання публічних просторів міст. Ключовими напрямками досліджень в межах підходу є: оптимальне проектування і планування публічних просторів; дослідження на рівні міських вулиць як найбільш публічних та найчастіше використовуваних публічних просторів у повсякденному житті міста; дослідження еволюції публічних просторів; вивчення соціальних функцій публічних просторів як викликів, які необхідно подолати за рахунок поліпшення дизайну публічного простору. Політичний підхід фокусується на визначенні ролі публічних просторів в демократичному суспільстві. Ключовими темами досліджень в рамках даного підходу є визначення публічного простору як засобу долучення до політичного процесу, поведінка в публічному просторі міста та її контроль [10, 21]. З. Ніл та Е. Орум визначають публічні простори, як всі області, які відкриті та доступні для всіх членів суспільства, хоча і не обов’язково на практиці [23].

      Публічні простори виконують ряд важливих функцій. Головними з них є: комунікаційна (публічні простори є місцем для зустрічей, спілкування, самовираження, проведення вуличних парадів, спільних святкувань); рекреаційна (публічні простори є місцем для прогулянок, відпочинку, розваг, проведення вуличних вистав); політична (публічні простори є місцем публічних зборів, дебатів, висловлення незгоди, політичних протестів, політичної боротьби, соціальних рухів, з одного боку, та місцем проведення владою демонстрацій, парадів, з іншого); територіальної ідентифікації та самоідентифікації (публічні простори є місцем формування і підтвердження ідентичності); шопінгу (в розумінні одного з видів розваг, проведення дозвілля) [8]. Конкретний публічний простір може виконувати як повний спектр зазначених функцій, так і окремі позиції.

      Низка наукових досліджень присвячена переосмисленню функцій міських парків як публічних просторів (С. Лоу, Д. Таплін та С. Шелд) [22]. Так, міські парки традиційно є територією, де мешканці всіх рас і класів можуть одночасно безпечно перебуваюти, отримуючи задоволення від рекреації. Проте виникають чинники, що обмежують використання парків (висока ціна за вхід, обмеження публічної діяльності, потреби збереження, відновлення, негостинне ставлення до деяких груп населення тощо).

      Парк – самостійний архітектурно-організаційний комплекс площею понад 2 га, який виконує санітарно-гігієнічні функції та призначений для короткочасного відпочинку населення [1].

      За даними КП «Київзеленбуд» у Києві у 2018 році було 127 парків загальною площею 4680 га, у тому числі такі спеціалізовані парки як: Ботанічний сад ім. акад. О.В. Фоміна, Дендрологічний парк «Юннатський», Національний ботанічний сад ім. М.М. Гришка НАН України, Київський зоологічний парк, Музей народної архітектури і побуту, Національний комплекс «Експоцентр України». Крім того, у місті налічується 24 спортивних парків (рис. 1) [1].

Просторова мережа зелених публічних просторів Києва

      Просторова мережа зелених публічних просторів Києва

 

Легенда карти публічних зелених просторів Києва

Легенда карти зелених публічних просторів Києва

      Просторово-часова динаміка розвитку мережі зелених просторів Києва відповідає етапам територіального розвитку міста. Традицію паркового будівництва започаткував митрополит Петро Могила, заклавши перший парк у 1631 році на заміському дворі у Голосієвому [6]. Власне будівництво міських парків розпочалось у XVIII столітті на території Печерська. За проектом архітектора В. В. Растреллі у 1740-х роках розпочато створення Царського парку. У 1880-х роках на цьому масиві створено Купецький сад (у радянський період – Піонерський парк, нині – Хрещатий парк). У другій половині ХІХ ст. мережа парків суттєво збільшується. На дніпровських схилах створюються парки Володимирська гірка (1850-ті роки), Шато-де-Флер (1863 рік), Маріїнський парк (1874). Слід зазначити, що відвідування парків було платним. Першим безоплатним парком стала Володимирська гірка [3].

      Як публічний простір парки виконували комунікаційну, рекреаційну, а також культурно-розважальну функції. Так, у парку Шато-де-Флер були розміщені ресторан, танцювальний зал, літній театр, пивний бар.

      Парк імені Тараса Шевченка заснований у 1860 році як Університетський сквер, який через деякий час перейменували у Миколаївський сквер, а у 1939 році парк назвали на честь Тараса Шевченка [12]. Парк розташований у центральній частині міста поруч з двома університетами, тому користується популярністю. Крім того, вуличні меблі та інфраструктура у гарному стані та постійно оновлюються. Тут є бювет артезіанської води, дитячий майданчик, перша в столиці велосипедна парковка, а також ресторан української кухні «О’Панас». Частина парку з боку вулиці Льва Толстого у теплу пору року впродовж тривалого періоду використовується для гри в настільні ігри. У парку постійно відбуваються різні культурні заходи, грають вуличні музиканти. Також пам’ятник Тарасу Шевченку часто є місцем збору для виявлення громадської думки або ж протестів.

      У 1904 році на півночі Києва в лісовому масиві Пуща-Водиця створюються дачно-курортна зона та однойменний парк. До 1917 року в Києві виникли ще декілька парків, зокрема Пушкінський (1900 рік), Політехнічний (1903 рік), Зоологічний (1908 рік). Цікавим прикладом облаштування зелених публічних просторів є Пушкінський парк. За проектом на його території розміщувались дитячі майданчики, майданчики для занять спортом, споруджені павільйони, буфет, кондитерська, альтанки, фонтани, будинок адміністрації, виконаний колодязь [3].

      У період з 1917 по 1934 роки (рік відновлення столичного статусу Києва) будівництво нових парків не відбувалось. У цей період створено Національний ботанічний сад імені Миколи Гришка НАН України (1936 рік), впорядковано паркову зону вздовж дніпровських схилів [3].

      У повоєнний період створюються парковий комплекс Дніпровський (1945 рік), парки культури і відпочинку Ленінського комсомолу (1955 рік; нині – частина парку «Нивки»), Голосіївський імені М. Рильського (1957 рік), Вічної Слави (1957 рік), імені М. Фрунзе (1959 рік; нині – Куренівський парк), імені ХХІІ з’їзду КПРС (1962 рік; нині – частина парку «Нивки»), Грушки (1971 рік; нині – парк «Орлятко») та інші. У цей період також відкривають тематичні парки: Перемога (1965 рік), Партизанської Слави (1970 рік) [3].

      Парковий комплекс Дніпровський закладений у 1945 році. Центральна його частина знаходиться на Трухановому острові, включає також Венеціанський острів, Долобецький острів, урочища Чорторий та Муромець. До комплексу входять Гідропарк та парк «Муромець» (колишня назва парк Дружби Народів). Сполучення з містом здійснюється через Парковий міст, Московський міст, міст Метро. Гідропарк створено у 1965-1968 роках як водно-розважальний комплекс із численними пляжами, водними атракціонами, човновими станціями. Острови з’єднані між собою Венеціанським мостом, з лівим берегом – Русанівським мостом, з правим берегом – мостом метро. На території розташована велика кількість пляжів (включаючи дитячий пляж, пляж для інвалідів, нудистський пляж) та розважальних закладів, закладів ресторанного господарства, послуги прокату човнів, катамаранів. Також відвідувачі мають можливість грати у настільний та класичний теніс, пейнтбол, футбол, волейбол, водні атракціони. У 1970-ті роки польським гімнастом Касміром Ягельським та професором математики Юрієм Куком тут засновано культовий спортмайданчик «Качалка» [6]. Також на території парку розташований парк «Київ у мініатюрі», відкритий у 2006 році. Розташування паркового комплексу на дніпровських островах є фактором популярності серед мешканців та гостей столиці. Це зумовлює постійний розвиток даної зони.

      Парк «Нивки» розташований у Західній планувальній зоні, тобто поза центральною частиною міста. У XIX столітті на території парку розташовувались володіння київського генерал-губернатора Іларіона Васильчикова. За радянських часів будівлі використовувались як партійні дачі. У 1962 році територія була надана у міську власність. У парку збудована концертна зала «Юність», у 1970-х роках відкрили «Зелений театр», які нині не функціонують. Також тут було встановлено пам’ятники партійному діячу Д. С. Коротченко та комсомольцям (обидва пам’ятники зруйновані у 2015 році) [14]. Через парк можна вийти до міської станції електрички «Рубежівська». У теплу пору року відвідувачі можуть скористатись атракціонами, прогулянками на катамаранах, літніми кафе. Стверджувати про деградацію цього парку підстав немає, але можна відмітити певне затухання простору.

      Голосіївський парк відпочинку та культури імені М. Т. Рильського – один з найбільших парків культури та відпочинку в Києва закладено 1957 року [2]. На території парку є спортивний комплекс, зелений театр, дитячі майданчики, заклади харчування, бювети з артезіанською водою, мотузковий парк, картинги, кінотеатр під відкритим небом, човнова станція, екстремальна велотраса, прокат велосипедів. Також розташовуються пам’ятники М. Т. Рильському, воїнам-афганцям, захисникам Києва. До сьогодні не збереглась традиція танцювальних вечорів, які відбувались у зеленому театрі. Натомість у парку функціонує готель-ресторан, кілька ресторанів та пабів. Також діє декілька дитячих атракціонів. Сьогодні у Голосіївському парку багато охочих відпочити, сім’ї тут часто влаштовують пікніки, а для мандрівників – це приклад унікального природного парку в його первозданності, популярне місце для велопрогулянок.

      Куренівський парк збудований після Куренівської трагедії 1961 року. Раніше на цій території були залізнична станція Куренівка та залізничні майстерні. Візитівкою парку є фонтан з вечірнім підсвіченням. В кінці 1980-х у парку працювали містечко атракціонів, зал дитячих ігрових автоматів, дитяча хореографічна студія, секція з настільного тенісу, літня естрада. Ця інфраструктура не збереглася [7]. З об’єктів відпочинку для відвідувачів є дитячі майданчики та дитяче автомістечко. На місці колишнього танцювального павільйону збудовано концертний хол «Freedom». Для цього парку характерне певне затухання порівняно з попереднім періодом його функціонуванням.

      Парк «Перемога» розташований на лівому березі біля станції метро «Дарницька». Парк був перепланований у 2008 році. Візитівкою парку є найстаріше у місті колесо огляду. Основна тематика парку відтворена в скульптурах: «Мати проводжає сина на війну», «Матері-вдові» та фонтанах: переливний фонтан «Пам'ять» та круглий «Материнські сльози».

      У 1958 році створюються Виставка досягнень народного господарства (нині – Національний комплекс «Експоцентр України» (ВДНГ). Основна функція ВДНГ – виставкова діяльність, яка є інструментом розвитку підприємництва, налагодження міжнародного співробітництва. Одночасно ВДНГ є центром дозвілля національного рівня. Тут відбуваються музичні фестивалі, святкові фестивалі, різні тематичні культурні події. Стаціонарно діють мотузковий парк «Sky Park», парк гойдалок «Kacheli», Басейн «Пірс 39», галерея «Nrick Art 3D Gallery», театральна майстерня «Театр Маріонеток», серичний кінотеатр «Teleport360», Сад гамаків, пейнтбол, велопрокат, ресторани, кафе, контактний зоопарк, зони BBQ, оранжерея. Також на території ВДНГ діють декілька освітньо-просвітницьких ініціатив таких, як науково-розважальний центр «Країна Роботів», ферма комах «Планета метеликів», дитячий smart-майданчик «Лемурашник», виставка стародавностей, зоопарк під мікроскопом; крім того, спортивні об’єкти: картинг центр, льодова арена, кінний клуб, футбольне поле, трек радіокерованих автомоделей [17]. Оскільки ВДНГ – суб’єкт економічної діяльності, то в запропонованій концепції розвитку пропонується істотно посилити виставковий та діловий кластер, освітній та інноваційний кластер, але із збереженням відкритих просторів, рекреаційної функції та лісопаркової зони. Слід зазначити, що у радянський період вхід до комплексу був платним. На початку 90-х років у зв’язку з економічним спадом, скороченням виставкової діяльності комплекс використовувався переважно як парк для прогулянок, плату за користування було відмінено. Саме у цей період створились умови для посилення функції публічності – відкритого простору для всіх. І у новій концепції розвитку, яка покликана збільшити рентабельність об’єкта, врахована популярність комплексу як відкритого публічного простору.

      Ідея створення Музею народної архітектури та побуту під відкритим небом (1969 рік) належить П.Т. Троньку [16]. За його концепцією в музеї планувалось створення окремих експозицій, які б представляли особливості архітектури кожного регіону. Функціональне зонування передбачало облаштування експозиційної (етнографічні пам’ятки та пам’ятки традиційної народної архітектури), адміністративно-наукової (адміністративний та науковий корпус, виставкові павільйони, ресторан, співоче поле, Науково-дослідний інститут етнографічного музеєзнавства НАНУ), виробничо-господарська зони. Нині на території музею впродовж року проводять понад двадцять свят.

      Співоче поле входить до Печерського ландшафтного парку між Києво-Печерською лаврою та Національним музеєм історії України Другої світової війни. Це паркова зона, де проводяться концерти, фестивалі, виставки. Щорічно у цьому парку проходить виставка квітів та інші фестивалі. Основною атракцією для відвідувачів є краєвид на Дніпро та лівий берег.

      У 1972 році урочище «Феофанія» оголошено парком-пам’яткою, з 1992 року воно має статус парку-пам’ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення (нині – садово-парковий комплекс НАНУ «Феофанія»). Головною метою створення парку є збереження та використання в естетичних, виховних, наукових, природоохоронних та оздоровчих цілях найбільш визначних зразків паркового будівництва. На території парку функціонує Свято-Пантелеймонівський собор. Опікується цією територією державна установа Інститут еволюційної екології НАН України [15]. До 2004 року парк-пам’ятка виконував лише охоронні та обмежено рекреаційні функції. Після завершення реконструкції у 2010 році парк став популярним місцем відпочинку. Крім того, проводяться екскурсії, які також мають на меті екологічне виховання. У теплу пору року для відвідувачів діють фуд корти, на постійній основі – ресторан.

      Наприкінці ХХ століття почали формуватися принципово нові ландшафтно-рекреаційні території. Головною їх особливістю є те, що об’єднуються в єдине ціле різноманітні за призначенням об’єкти: житлові будинки, навчальні, розважальні, спортивні, торговельні, бізнесові й адміністративні центри. Прикладом може слугувати відкритий у 2017 році парк «Наталка». Парк облаштований на території однойменного урочища вздовж Оболонської набережної. Урочище довгий час було закинутим і популярним місцем серед маргінальних соціальних груп. Жителі Оболонського масиву та громадські активісти привернули увагу до цієї території. У 2015 році місцеві активісти об’єднались у ГО «Парк Наталка» для повернення парку до комунальної власності і його подальшої реконструкції [13]. Власними силами мешканці Оболоні прибрали парк та облаштували його з допомогою друзів та спонсорів. Громада напрацьовувала концепцію парку у співпраці із міською владою. У парку передбачені пішохідні доріжки із велосипедною розміткою, дитячий та спортивний майданчики, футбольне міні-поле, видові альтанки вздовж алеї біля Дніпра, тематичні квітники, зручні садові дерев’яні лави, декоративні урни із попільничками, паркувальні системи для велосипедів. Літом тут діє кінотеатр «Park Cinema Kyiv».

      За результатами дослідження також виявлено, що частина зелених просторів має платне використання, що обмежує їх доступність. Передусім це ботанічні парки, ландшафтні парки, які мають наукове призначення та перебувають у розпорядженні відповідних установ (парк «Феофанія», Національний ботанічний сід імені М. М. Гришка НАН України, Київський зоологічний парк, Національний музей архітектури і побуту України). Слід виокремити Ботанічний сад НУБіП та Ботанічний сад імені академіка О. В. Фоміна Київського нацонального університету імені Тараса Шевченка, дендрологічний парк «Юннатський», які не зважаючи на відомче підпорядкування зелених порсторів, мають безкоштовний вхід. Що стосується спортивних парків, то маємо аналогічну ситуацію: користування деякими парками є платним (наприклад, НСК «Олімпійський», стадіон «Динамо» ім. Валерія Лобановського), або для окремих соціальних груп (учасників спортивних секцій), а іншими – безоплатним (наприклад, Льодовий стадіон, велотрек «Авангард»).

      Сквер – упорядкована й озеленена ділянка площею від 0,02 га до 2,0 га, яка є елементом архітектурно-художнього оформлення населених місць призначена для короткочасного відпочинку населення. Створення скверів у складі мережі озеленених територій є необхідною умовою її безперервності і взаємозв’язку парків центральної частини міста з приміськими лісами. У Києві у 2012 році налічувалося 367 скверів загальною площею 279,4 га [1].

      Золотоворітський сквер закладений у другій половині ХІХ століття, чавунний фонтан у формі вази для фруктів встановлено у 1899 році. Після Другої світової війни цей сквер став місцем для гри в шахи та шашки. Ця традиція існувала до 1962 року. У зв’язку із відкриттям посольств у суміжних будівлях збори міських шахістів та шашкістів було перенесено у парк імені Тараса Шевченка. Однією з головних визначних пам'яток скверу є пам'ятник Ярославу Мудрому (1982 рік). Не менш відомим є пам'ятник коту (1998 рік). У центрі парку працює невелике кафе «Фонтан». Сквер відвідує багато туристів, тут часто виступають вуличні музиканти [4].

      Біля станції метро «Лівобережна» по вулиці Сверстюка розташований сквер. Його оформлення є типовим для скверів житлових масивів, які будувались у 1980-х роках та призначені для відпочинку жителів навколишніх будинків. Тут розташовані типовий дитячий майданчик, лавки, бювет, поле для міні-футболу. Відмінність від типових скверів у житлових мікрорайонах визначає розташування скверу по траєкторії руху жителів до метро. Це зумовило розміщення в ньому значної кількості кіосків.

      Сквер імені Гейдара Алієва відкритий у 2013 році біля посольства Азербайджану [19]. Сквер збудований у вигляді декількох ярусів, які утворюють водоспад по вертикальній мозаїці. Ця мозаїка – єдина точна копія ковра Шейх Сафі в натуральну величину. На клумбі висаджені квіти, які відтворюють карту Азербайджану. Цей сквер огороджений забором та має охорону. Відвідати його можна щодня з 8 години ранку до півночі.

      У 2015 році за ініціативою жителів будинку по вулиці Михайлівській відкрито сквер Небесної Сотні [11]. Раніше ця територія була відведена для будівництва, що спиричинило довгу судову тяганину щодо її подальшого викорстання. На стіні будинку в сквері зроблений мурал загиблого під час Революції Гідності Сергія Нігояна. Але решта наповнення скверу не має прив’язки до цих подій. Не зважаючи на розташування у межах історико-архітектурного заповідника «Стародавній Київ», у сквері відсутні монументи пов’язані з історичними подіями. Облаштування та події, які організовують жителі, швидше нагадують німецькі nachbarschaft garten. На території скверу облаштовано «хіпстерський» дитячий майданчик. Це перший в Києві дитячий простір, де опитували дітей, що вони хочуть. А вже з їхніх ідей художники Тарас Ковач та Анна Сороковая робили ескіз. Також облаштовано громадський город. Завдяки скверу люди стали виходити з квартир і більше часу проводити разом: танцювати та слухати музику на «СКВЕРных вечірках», дивитися фестивальне кіно під час «Кіноскверу», проводити благодійні ярмарки. Зрештою активність локальної спільноти змогли зберегти цю територію від забудови. Крім того, унікальність цього скверу полягає в тому, що у центральній частині міста, яка має високу туристичну атракцію, сквер орієнтований на жителів будинку та задоволення їхніх потреб.

      У 2017 році у Дарницькому районі відкрили перший сквер для урочистих церемоній [18]. Звичайно у цьому сквері можна просто відпочити, але його облаштування та вуличні меблі перш за все пристосовані для проведення урочистостей. Виїзна церемонія у цьому сквері є платною.

      Бульвари – озеленена територія вздовж проспекту, транспортної магістралі або набережної з алеями і доріжками для пішохідного руху і короткочасного відпочинку. Станом на 2011 рік у Києві нараховується 77 бульварів загальною площею 156,6 га. Більша площа бульварів характерна для районів забудови другої половини ХХ століття – Дарницького, Дніпровського, Оболонського [1].

      Бульвар Тараса Шевченка виник у зв’язку із будівництвом Київського університету св. Володимира у 1834 року. Спочатку бульвар був засаджений липами та каштанами, пізніше їх замінили тополями [5]. Головною прикрасою бульвару є Собор святого Володимира. Проїжджа частина розділена пішохідною алеєю з лавками. Оскільки бульвар сьогодні одна із основних транспортних мереж міста з інтенсивним трафіком, алея тополь не користується великою популярністю як місце відпочинку. Нею користуються як одним із варіантів сполучень, хоча пішохідний рух по бічних тротуарах бульвару інтенсивніший.

      Бульвар Верховної Ради у Дніпровському районі виник у 1940-і роки у зв’язку з післявоєнною відбудовою мікрорайону «Соцмістечко» [6]. За проектом на ньому передбачалося зводити нові адміністративні споруди уряду УРСР. Цим зумовлена його відмінність від інших. Нині проїжджі смуги розділені зеленими насадженнями, у яких не облаштовано зони відпочинку (відсутня пішохідна зона та вуличні меблі).

      До системи зелених просторів міста Києва належать міські ліси, які відносяться до державного лісового фонду України, лісопарки. У межах міста ліси й інші лісовкриті площі займають 33,2 тис. га або 39,7 % від загальної площі міста. Переважна більшість лісових площ входить до складу трьох лісопаркових господарств – Дарницького, Святошинського та «Конча-Заспівського» [1].

      На початку 2000-х років у зв’язку з інтенсифікацією будівництва та дефіцитом вільних територій придатних для житлового будівництва з мінімальними затратами зелені простори опинилися під загрозою. Для врегулювання цієї ситуації у 2005 році було затверджено Концепцію розвитку зелених насаджень, зважаючи, що рішеннями проекту Генерального плану м. Києва до 2025 року передбачена забудова 134 ділянок зелених просторів різної площі. Приріст озеленених територій загального користування згідно з проектом Генеральним планом м. Києва до 2025 року складе 689,3 га, з яких 566,4 га – парки (40 нових об’єктів і розширення 6 існуючих), 72,6 га – сквери (58 об’єктів), 50,2 га – бульвари та проспекти (14 об’єктів) [3]. Слід зауважити, що найдинамічніше зростає кількість скверів, оскільки рішення Київської міської ради є інструментом захисту зелених просторів від забудови, або засилля мафів (кіосків).

 

      Висновки і перспективи дослідження

      Для зелених просторів Києва характерні такі сучасні напрями трансформації:

  • «б’ютифікація» – оформлення клумб, встановлення скульптур, вечірнє підсвічення, оновлення вуличних меблів, оформлення тематичних зон;

  • комерціалізація – діяльність кафе, ресторанів, кінотеатрів, спортивної інфраструктури, інших об’єктів, які надають платні культурно-розважальні послуги;

  • доместикація – модель поведінки відвідувачів у публічному просторі ідентична до певних елементів поведінки у приватному просторі. Наприклад, атмосфера перегляду кіно у кінотеатрах під відкритим небом подібна до домашнього перегляду: люди сидять із близькими людьми на пуфах з пледами, беруть їжу, домашніх улюбленців;

  • «європеїзація» – тенденція відтворення практик оформлення публічних просторів за прикладом європейських міст;

  • «ідеологізація» – у радянський період закладена традиція ідеологізації публічних просторів через назви парків, встановлення монументів. З початком декомунізації у 2015 році перейменування також містить ідеологічний контекст (наприклад, перейменування парку імені генерала Ватутіна в честь Романа Шухевича);

  • сакралізація – відновлення зруйнованих у радянський період церков на території існуючих скверів, або нове будівництво;

  • орієнтованість на потенційного споживача – відмінність у планувальній організації, функціональному наповненні залежно від розташування у планувальній структурі міста.

      Подальші дослідження полягають у моніторингу мережі зелених просторів та їх просторової моделі відносно планувальної структури міста. Інтенсивна зміна планувальної структури спричинятиме подальші зміни мережі, наповнення публічних просторів. Для постсоціалістичного Києва у період декомунізації характерним є реструктуризація або руйнування ідеологічної складової у парках, закладенолї у радянський період.

Рецензент – кандидат географічних наук, доцент Н. І. Мезенцева

 

      Література:

  1. Генеральний план м. Києва. Основні положення [Електрон-ний ресурс]. Режим доступу : https://drive.google.com/file/d/0BxbGBoNdb1j6TTRuS3RMQjFINTA/view.

  2. Голосіївський парк культури і відпочинку ім. М. Т. Рильського [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://golos.kievzelenbud.com/place/park/park-kultury-i-vidpochynku-im-rylskogo/.

  3. Зеленюк Г. О. До історії створення мережі парків м. Київ // Вісник Харківської державної акадаемії культури, 2013. Вип. 41.

  4. Золотоворітський сквер у Києві [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://kievtown.net/ukr/sights/zolotovorotskiy_p_garden.html.

  5. История возникновения бульвара Тараса Шевченко в Киеве [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://kievvlast.com.ua/mega/istorija_vozniknovenija_bulvara_tarasa_shevchenko_v_kieve38605.

  6. Киев: Энциклопедический справочник / Под ред. А. В. Кудрицкого. 2-е изд. К. : Главная редакция Украинской Советской Энциклопедии, 1985. 759 с.

  7. Куреневский парк [Электронный ресурс]. Режим доступа : https://www.interesniy.kiev.ua/ua/place/kurenevskiy-park/.

  8. Мезенцев К. В., Мезенцева Н. І. Публічні простори Києва: забезпеченість населення та сучасна трансформація // Часопис соціально-економічної географії: наук. зб. Харків, 2011. Вип. 11 (2). С.39-47.

  9. Мезенцев К. В., Мезенцева Н. І. Сучасні трансформації публічних просторів Києва: передумови, прояв та специфіка // Часопис соціально-економічної географії. Харків, 2017. Вип. 22(1). C. 39-46.

  10. Мезенцева Н., Пальчук М. Публічні простори міст: осмислення через призму зарубіжного дискурсу // Економічна та соціальна географія. Київ. 2016. Вип. 6 (76). С. 19-26.

  11. Наш досвід створення Скверу Небесної Сотні [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://misto-sad.com.ua/projects/heavenly100garden.

  12. Парк імені Тараса Шевченка [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://shev.kievzelenbud.com/place/park/park-imeni-tarasa-shevchenka/.

  13. Парк на березі Дніпра: як зміниться урочище Наталка найближчим часом? [Електронний ресурс]. Режим доступу : https://hmarochos.kiev.ua/2017/10/25/park-na-berezi-dnipra-yak-zminitsya-urochishhe-natalka-nayblizhchim-chasom/.

  14. Парк «Нивки». Фотопрогулянка [Електронний ресурс]. Режим доступу : https://periscope.com.ua/v-kadre/park-nivki-fotoprogulka.

  15. Парк «Феофанія» [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://feofaniya.kiev.ua/.

  16. Пирогово. Музей под открытым небом [Электронный ресурс]. Режим доступа : http://pirogovo.org.ua/main.html.

  17. Про ВДНГ [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://vdng.ua/ua.

  18. Сквер для шлюбних церемоній відкрили у Києві [Електронний ресурс]. Режим доступу : https://24tv.ua/skver_dlya_shlyubnih_tseremoniy_vidkrili_u_kiyevi_n819693.

  19. Сквер Гейдара Алиева [Электронный ресурс]. Режим доступа: https://the-city.kiev.ua/ru/article/skver-geydara-alieva-kover-vodopad-i-vostochnye-rasteniya-103.

  20. Урбаністична Україна: в епіцентрі просторових змін. Монографія. За ред. К. Мезенцева, Я. Олійника, Н. Мезенцевої. К. : Фенікс, 2017. 438 с.

  21. Common ground? Readings and Reflections on Public Space [Editors: Z. Neal, A. Orum]. New York : Routledge, 2009, 240 p.

  22. Low S., Taplin D., Scheld S. Rethinking Urban Parks: Public Space and Cultural Diversity. Austin: University of Texas Press, 2005. 240 p.

  23. Neal Z. Seeking common ground: three perspectives on public space. Urban Design and Planning. 2010, рр. 1-8, 59-66

  24. Sennett R. The fall of public man. London : Penguin Books, 2002, 373 p.

  25. The Changing Publicness of Urban Spaces [Electronic resource]. Conference Paper, 2013. Mode of access : https://www.researchgate.net/profile/Miguel_Lopes11/publication.

  26. Whyte H. William The Social Life of Small Urban Spaces. New York : Project for Public Space, 2001, 129 p.

 

      Надійшла до редакції 13 жовтня 2018 р.

 
 

 
 
  +38 098-456-90-20
  +38 095-311-69-98
UkrNetMail logograd@ukr.net  
Gmail

inventlib@gmail.com

 

FBMessenger https://www.facebook.com/logograd FaceBook facebook.com/logograd  
Viber +38 098 456 90 20 linkedin.com/in/andrey-oreshchenko  
Telegram +38 098 456 90 20 Instagramm andrey_oreshchenko  
WhatsUp +38 098 456 90 20